Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Селидове

Селидове розташоване за 44 км на північний захід від обласного центру - м. Донецька - у верхів'ї річки Солоної, яка протікає через місто зі сходу на захід. До найближчої залізничної станції Селидівка Донецької залізниці- 5
км. Автомагістраль Донецьк - Дніпропетровськ, яка проходить через місто, зв'я­зує його з основними районами країни, а численні сучасні асфальтовані дороги - з найближчими містами Донецької області та залізничними станціями Селидівка, Гродівка, Цукуриха, Гостра, Роя та ін. Селидівській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані міста Новогродівка, Гірник, Українськ і селища міського типу Курахівка та Цукурине. Населення Селидового становить 22 320 чоловік, а разом з на­званими населеними пунктами - 92 787 чоловік.
До XVI ст. в тих місцях, де тепер розташоване місто Селидове, протягом бага­тьох століть кочували, витісняючи одне одного, численні войовничі степові племена: авари, готи, гунни, печеніги, половці, а потім монголо-татарські орди і залежні від Кримського ханства ногайські татари. Пізніше, починаючи з XVI ст., ця місце­вість стала запорозьким займищем. За переказами, тут жив запорожець Губа, який займався скотарством і хліборобством.
Однак інтенсивне заселення цієї території почалося лише з другої половини XVIII ст., коли в результаті російсько-турецьких воєн було покладено край пану­ванню Туреччини та її васала - Кримського ханства в північному Причорномор'ї, а колишні запорізькі землі царський уряд віддавав дворянам, заселяв переселенцями з Росії, України та іноземними колоністами. В 1770-1773 рр. за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в колишніх козацьких займищах і місцевостях по берегах річки Солоної тимчасово оселилися молдавани і волохи, вихідці з-за Дністра. Вони й заснували селище. Через кілька років, близько 1782 року,
Пахмутська провінціальна канцелярія вирішила утворити на річці Солоній, поблизу яру Паліевського, державну військову слободу Селидівку. Волохів і мол­даван переселили звідси на постійне проживання в Землянки, Корсунь та інші волосько-молдавські селища Бахмутського повіту. А на їх місце прибули козаки Миргородського полку Полтавської губернії, які не потрапили до реєстру.
В наступні роки, рятуючись від феодально-кріпосницького гніту, сюди тікало багато сімей українських селян, міщан, козаків та інших вихідців з Чернігівської та Харківської губерній. У 1797 році в Селидівці було вже 927 жителів: 510 чоловіків і 417 жінок (майже всі українці).
Про походження назви села є дві версії. За однією з них, засновником Селидівки був запорозький козак на ім'я Селид. З майном на трьох возах він нібито переїжджав з Приазов'я додому, в Запоріжжя. Коли вбрід переправлявся через річку Солону, поламалась вісь одного з возів, і козак вирішив зупинитися в цих краях на зимівлю, а далі вирушити весною. Але ці місця виявились багатими на дичину та рибу, і тому козак змінив своє попереднє рішення: він залишився тут жити. Поруч з ним почали селитися на берегах річки Солоної й інші запорожці. За іншою версією, назву селищу нібито дав землемір, який межував наділи. За свою роботу він зажадав від селян оплати. А ті, після довгих роздумів, піднесли йому в подарунок сало, що землеміру не сподобалось, і він, образившись, назвав селище «Сало - дав - кою». Згодом, в результаті деяких звукових змін, виникло слово «Селидівка». До цього часу частина- жителів старшого покоління називає місто «Салидове, Салидівка».
Найменування слободи зустрічається вже в найдавніших офіційних докумен­тах. що зберігаються в архівах нашої країни. Державні селяни, які заселяли Сели­дівку, займались переважно хліборобством і скотарством. У перші роки жителі села мали досить землі. Царський уряд в той період інтенсивно заселяв і освоював пів­денні степи. Усім «вільним сільським обивателям», які сюди переселялися, виділялись у спадкове володіння земельні ділянки в З0 десятин на кожний двір. Іноді їм надавали грошові позички, дозволяли вільну торгівлю товарами домашнього ремесла. На де­який час (від 6 до 16 років) поселенці звільнялися від сплати податків, а надалі пла­тили в казну поземельні збори і податки. В кінці XVIII - на початку XIX ст. у Селидівці, як і в інших казенних селах Новоросії, існувало подвірно-спадкове зем­лекористування. Щороку селяни платили в державну казну грошовий оброк від З до 5 крб. з ревізької душі, відбували панщинні повинності, визначені інвентарями орендних казенних маєтків, а також сплачували різні грошові і натуральні державні повинності і податки. З початку 40-х рр. XIX ст., після передачі Селидівки у відання міністерства державного майна, замість подушного було введено податок з прибутку під домашніх промислів і поземельний оброк.
Все це важким тягарем лягало на плечі селян, призводило до розорення їх госпо­дарства і виділення сільської верхівки, яка захопила до своїх рук і управління слободою. Так, уже в 1797 році «громадським наймитом» у слободі був Д. В. Глушичев, одночасно він був і слобідським писарем, а



Дивиться також інші населені пункти району:

Селидове - cучасна карта